Андрій Головко: постріл у родину



Андрій Васильович Головко (1897–1972) — відомий український письменник радянської доби, представник соціалістичного реалізму (єдиний офіційно дозволений в Радянському Союзі «творчий метод» літератури і мистецтва). Зокрема, внесок митця відзначено Шевчен­ків­ською премією, орденом Леніна та кількома медалями. Він є автором хрестоматійних романів «Бур’ян», «­­Ма­ти», «Артем Гармаш», оповідань «Червона ­хустина», «Пилипко» та ін. Його ім’ям названо щорічну літератур­ну премію за кращий роман, вулиці, бібліотеки та ­школи. Як живий класик Андрій Головко мав офіційну, «ідео­логічно правильну» біографію, у якій значилися селянське походження, добровільний вступ до лав ­Черво­ної Армії, командування кінною розвідкою, боротьба з Врангелем і Махном, наполеглива літературна ­праця і дружи­на Надія Львівна. Одним із перших, хто насмілився оприлюднити замовчувані факти про уславленого прозаїка, став В’ячеслав Чорновіл, який 1988 р. опублі­кував «Про­токол допитування ­винуватця».


Народився Головко на Полтавщині у заможній селянській родині. За участь у «Юнацькій спілці» його відрахували з Кременчуцького реального училища. 1915 р., після закінчення Чугуївської школи ­прапорщиків, пішов воювати на фронти Першої світової війни, де зазнав поранення. Відступаючи із царською ­армією, юнак змушений був за наказом вищого керівництва палити села. Цей факт перетворився для нього на справжню психологічну травму. Революція застала Андрія в Тверській губернії, а повернувшись до України, він вступив до лав війська Української Народної Республіки (УНР). Під командуванням Симона Петлюри він брав участь у боях із «червоними» під Харковом, але згодом дезертирував. Займався вчителюванням, працював у повітовій газеті, а 1920 р. перейшов на бік більшовиків, хоча й тут самовільно залишив військову службу.


1917 р. Андрій Васильович одружився із сільською вчителькою Тетяною Семенівною, а незабаром у них народилася донька Галинка. Чотири роки поспіль він розривався між військовим обов’язком і родинними почуттями, бажанням тихо господарювати на рідній землі. Адже за найменшої нагоди письменник тікав додому, а часом до війська його доправляли навіть силоміць. Зрештою, це тривало до 1922 р., коли він взяв ­відпустку у Харківській школі червоних старшин, де тоді ­викладав, і більше не повернувся до місця служби.


Хоча, осівши в селі з родиною, Андрій Головко так і не зміг відновити душевну рівновагу. Саме тоді у с. Білики вони придбали три десятини землі та почали зводити хату, оскільки молоде подружжя разом із дитиною тулилося в маленькій кімнатці батьківської оселі. ­Злидні ставали все нестерпнішими, довкола панувала ­розруха, хворіла дружина, до того ж усе інтенсивнішими ставали прояви депресії у митця. Головко сподівався заробляти письменницькою працею, проте гонорари були лише примарною перспективою. Він усе частіше впадав у відчай від безвиході, згадуючи повсякчас про «наган», що був захований у ­нього ще із часів служби.


13 травня 1924 р. Андрія Васильовича як члена літе­ратурної організації «Плуг» запросили до Полтави для учас­ті у зборах селянських письменників. 27-­річна ­Тетяна Семенівна (дружина митця) виявила ­бажання супроводжу­вати чоловіка. А по дорозі додому він за­пропо­нував їй піти трохи пішки, прихопивши з собою ­пістолет, опіум та пляшку вина. Після випитого дружина задрімала біля насипу, Головко накрив їй голову хустиною і вистрелив, а сам рушив далі. 


Незважаючи на яскраве вбрання жінки і досить людне місце, того дня її ніхто не знайшов. Уже наступної доби письменник забрав свою доньку і поїхав з нею потягом до Кременчука, але зійшов на станції Потоки і повів дитину лісом понад річкою. Коли 6-річна Галинка втомилася, він поклав її біля куща (де вона заснула), накрив голову хустинкою і також застрелив. Невдовзі його наздогнали люди, затримали і доправили до Потоцького районного відділу міліції. Саме там він заповнив протокол, у якому ­холоднокровно описав скоєне.
 «Протокол допитування винуватця» відшукала у 1980-х рр. студентка Київ­ського університету Л. Дністран. Це ­зізнання написав Головко власноруч, що засвідчила експертна комісія. Він визнав себе ­винним і детально ­обґрунтував розвиток подій.

Передусім письменник наголошує у цьому документі на своїй хворобі. Зокрема, у протоколі чита­ємо: «Я хворий. Нервова систе­ма у мене розхитана вкрай. ­Цьому спричинилося: 1) безумовно, нащадність (мій дід був ­неврастеник); 2) літературна робота і робота страшно напружена, бо жив майже виключно на літературний заробіток протягом останніх трьох літ; 3) у великій мірі стан життя останніх трьох літ: я жив дезертіром з Червоної ­Армії — а жити і сподіватися, що кожен день тебе можуть заарештувати, одірвавши од сім’ї, ­із-за якої я, ­власне, і дезертірував. Жити в такій обстановці — то сис­тема нервова не мігла бути забронірованою, от же розхитувалась» (збережено правопис автора).

Божевільним він себе не визнавав, хоча план ­убивства готував протягом 4–5 років (від самого початку хво­ро­би). Розмірковуючи, що в разі загострення ­власного ­стану застрелить усю родину (і себе заразом), аби не кида­ти рідних напризволяще. Оскільки лікуватися не було змоги, а писати ставало все важче, то думки про безпросвітне майбутнє ставали нав’язливими та мимоволі карбувалися у свідомості.

Письменник із другою дружиною, 1960 р.



Певну частку провини за вчинене Головко покладав саме на дружину. Адже вона, знаючи про його хворобу, наполягала на будівництві хати, на обробітку землі, а не на лікуванні. Крім того, своєю працею заважа­ла його літературній діяльності, через що він змушений був писати у нічний час. А коли митець дійшов ­висновку, що незабаром не зможе писати взагалі та залишить рідних без засобів до існування, то вирішив: «Я маю ­позбавити їх важкого життя. Хіба не краще їм буде?».


Головко хотів здійснити так зване альтруїстичне само­губство, завершальною ланкою якого мав стати суїцид. Він і справді його планував, але трохи згодом, бо мав намір закінчити свої твори, щоб надіслати їх до ­Харкова. «У мене ще залишалося в нагані два патрони. Життя вже для мене не було, бо в голові кінці висять од ­нервів, а з грудей шмаття з кров’ю вирвалось, як стрельнув вперше, як стрельнув вдруге, — зізнається Андрій Васи­льович. — Але властні були такі ще ­думки, може, в ­Харкові з’явлюся і розкажу всім, щоб знали, а може, про це написав у творі. Може, застрелюсь, а може, лікуватись послали мене, коли б визнали, що потрибним мене для громадянства як пісьменника. А зараз я бачу, що ні лікува­ння, ніщо не верне мене до ­життя, бо в голові ­обірвани ниті нервів, а в серці — пустота така!» (збережено правопис автора).

Нереалізовані власні суїцидальні наміри письменник описав у ­повісті «Можу!» (1923), головний герой якої — демобілізований черво­ноармієць Гордій. Повернувшись до рідного села, він не в змозі змиритися з невиліковною хворобою — туберкульозом. Зрештою, юнак приставляє до скроні «наган» і стріляє, вигукуючи: «Можу!».

Відразу після зізнання Головка доправили до в’яз­ниці, де він розпочав роботу над романом «Бур’ян». За висловлюванням критика ­Євгена Сверстюка, цей твір «був само­ліку­ванням нервовохворого письменника». Після ­огляду психіатра його перевели до Полтавської психіат­ричної лікарні. Як стало відомо пізніше, там від ­нього завагітніла одна із санітарок. Через роки він визнав доньку. Хоча про його лікування або термін пере­бування у згаданому закладі, наразі немає достеменної інфор­мації, оскільки всі історії хвороби (за офіційною ­версією) згоріли під час відступу німецьких військ 1943 року. На думку дослідниці Доброслави Хміль, ­найімовірніше, ­матеріали про Головка були вилучені ще задовго до того. Так само, як і довоєнні архіви СБУ, вони вціліли, але ­жодних відомостей про справу письменника не містять. Чи не єдина згадка про його лікування належить ­Тетяні Карди­нальській, дружині Сергія Пилипенка (голови спілки селянських письменників «Плуг»). Разом із чоловіком вони навідували Андрія Васильовича у психіат­ричній лікарні.

За її спогадами, головний ­лікар попередив, що пацієнт спокійно й охоче обговорює останні події свого ­життя і, на перший погляд, справляє враження цілком адекватної людини. Проте самого ж прозаїка вони побачили у вкрай жалюгідному стані — в розірваному одязі та з ранами на тілі. Він прохав перевести його з палати для «буйних психічних хворих», бо вони над ним знущаються. Очевидно, саме після цієї зустрічі Пилипенко і почав вживати рішучих заходів для звільнення ­Головка. І йому це вдалося.

Після повернення з лікарні письменник дуже швидко одужав. Він переїхав до Харкова, де почав активно пуб­лі­куватися. 1927 р. був виданий роман «Бур’ян» (перероблений варіант), який одразу визнали ­першим радянським твором про класову боротьбу на селі. ­Надалі Го­ловко ще неодноразово переробляв свої ­книги на дого­ду правлячій верхівці, що принесло йому омрія­не визнання і вберегло від репресій і заборон. «­Розгубившись у важкій атмосфері сталінщини, постійно потерпаю­чи від страху чергового нервового зриву, Головко на десяти­ліття потрапляє до когорти «замовклих класиків», які легко вдаються до схематизації та хрестоматизації», — пояснює В. Чорновіл у статті «Душогуб» чи класик соц­реалізму?» і додає: «Важко повірити, щоб жорстокий вбивця залишився, по суті, не покараним, і вже через кілька місяців випускав у світ мажорні ­повісті про ­радість радянського життя».

Так, 1928 р. Андрій Головко одружився вдруге — ­знову з учителькою — Надією Львівною, у них також народилася донька. Під час Другої світової війни, 1941 р., письменник пішов на фронт військовим кореспондентом. Усе повторилося знову — війна, кохання, діти — але ­цього разу вже без фатальних пострілів. Митець ­отримав від долі другий шанс, і він ним скористався.

Дослідник Євген Печарський підсумовує: «Мабуть, у подальшому житті письменник не надто сильно відчував почуття провини. На несвідомому патологічному ­рівні гріх жінковбивства Головко уже спокутував дитино­вбивством, що сприймалося ним, як самовбивство. Цей сурогатоцид і став патологічним вирішенням для нього внутрішніх конфліктів».

1969 — отримує Шевченківську премію за перші дві частини роману "Артем Гармаш", над яким працював із кінця 1940 років
1972, 5 грудня — помер у Києві, похований на Байковому кладовищі
Меморіальна дошка на будинку Головка




Олена Тищенко


 

Андрій Головко: постріл у родину Андрій Головко: постріл у родину Reviewed by Василь Герей on 07:25:00 Rating: 5

Немає коментарів: