Прощальні вірші Івана Франка

Були оплески й брава

Й не лиха була слава;

Тепер того не стало,

Та ніщо не пропало.

Іван Франко. 1916

Рівно 100 років минає від тої миті, коли 28 травня 1916 року, о 4-й годині пополудні перестало битися серце творця «Каменярів» та «Мойсея».

Проте упродовж цих 100 роківбез Франка уявлення пересічного читача про творчість поета рідко коли сягало поза хрестоматійний мінімімум шкільної програми (радянської чи пострадянської – байдуже; відмінності між ними, на жаль, не надто великі…).

«Гімн» («Вічний революціонер»), ті ж таки «Каменярі», кілька пʼєсок із «Зівʼялого листя», а останнім часом (за доби незалежності) – ще й «Не пора…» та пролог до «Мойсея» – ось і весь «джентльменський набір» зі сливе неосяжної Франкової спадщини, про який бодай щось відомо посполитій публіці. До цього надто куцого переліку можна додати хіба що вірш «Земле, моя всеплодющая мати…» – та й то лише тому, що уривок із нього вміщено на 20-гривневій купюрі…

Тим часом Іван Франко і розпочав, і завершив свою літературну (та й загалом творчу) діяльність саме як поет. Його поетична спадщина налічує понад 1000 віршів, 10 поетичних збірок та півсотні поем…

Про Франкового поетичного первістка – незбережений вірш «Великдень року 1871», присвячений памʼяті батька, Якова-коваля.

Натомість до нашого часу дійшли написані тоді-таки, у четвертому класі Дрогобицької гімназії, найраніші віршовані спроби Франка – «задачі домові» «Опись зими» та «Опись святого Вечера».

Поетичними акордами увінчався й фінал земної одіссеї письменника: на порозі відходу у вічність, коли давно вже замовкли проза і драматургія, його стомлені, покалічені хворобою руки майже до останньої миті продовжували виводити на папері ламаними, покрученими літерами нерівні віршовані рядки, утім, лише іноді сягаючи колишніх верховин творчого натхнення.

Якими ж були останні вірші Івана Франка – його, так би мовити, прощальні поетичні твори? Якими почуттями були вони сповнені? Що тривожило чи, навпаки, звеселяло змучену душу творця на дорозі у засвіт? Яким був, в остаточному підсумку, фінальний «меседж» поета, його передсмертне «посланіє»? Про це – у цьому дописі.

* * *

«Остатня часть» земної дороги Франка видалася межово важкою. Понадсильна сорокалітня праця «серед зневіри й глуму» надламала духову потугу митця, і він у зеніті творчої зрілості – рано, надто рано! – «розпочав спадистий шлях до склону». «Страшенна катастрофа» потьмарила осяйний ореол світлого генія творця-життєлюба. Зі стоїчної етики «каменярського героїзму» зосталася лишень жертовно-мученицька складова, спромоги до активної боротьби «за чесне, праве діло» дедалі меншали, сили танули, і герой дії – homo agens – неухильно перетворювався на героя страждання – homo patiens.

«Печать недужого духу» великою тінню лягла на Франкову творчість «смеркального» періоду.

«Не беруся судити про вартість тих праць, – гірко констатував письменник у листі до Єлисея Трегубова від 30 листопада 1907 р. щодо власного тогочасного творчого доробку (зокрема, наукового – праці «Історія української літератури»), – та все-таки одно скажу, я вливав у них свою душу, старався виставити скрізь ясно і пластично те, що розумію і як розумію дану річ. Я працював одним тягом понад силу пересічної людини, поки моя сила не вичерпалася і я не став таким полуідіотом, як тепер, коли я стратив пам’ять, коли притупився мій зір і слух, зламалася моя енергія».

Іван Франко з паралізованими руками диктує секретареві свої твори

Цю страшну, неначе б передсмертну, сповідь можна було б поставити за епіграф до останньої доби Франкової життєтворчості.

1908 рік, – за Франковим зізнанням, «рік, найстрашніший у моїм житті», – став моментом відліку «страшенної катастрофи» – тяжкої, невиліковної хвороби, яка відтоді вже не випустила зі своїх смертельних обіймів змучену жертву. Трагедія в хорватському містечку Ліпіку, де письменник перебував тоді на лікуванні (суд «духів» у ніч з 7 на 8 квітня 1908 р.), моторошно повторила окремі колізії Франкового «Похорону» і заледве не звела в могилу самого митця.

Голоси ворожих «духів» (й, зосібна, чи не найголовнішого з них – «духу» Драгоманова, якого Франко вважав винуватцем своєї недуги) здебільшого не надихали поета на нові твори, а навпаки, притлумлювали його творчу спромогу: «Сей надзвичайний дар, одержаний мною з волі Провидіння, робив мені майже неможливим усяке думанє», – стверджував письменник.

У листі до А. Черного від 5 жовтня 1910 р. Франко писав із цього приводу:

«Зрозумієте, що в таких відносинах усяка літературна праця була б утруднена, навіть коли б не було того безприкладного завзятого переслідування з боку ворожих духів, котрі протягом усього того часу, крім найрізніших способів мучення моїх рук, переслідували мене і переслідують досі ненастанним криком, що не перестає ані на хвилю, ані вдень, ані вночі. Незважаючи на те, одначе, я не перестаю працювати, хоч мушу вибирати такі теми, які можна обробити, диктуючи».

У цій статті ми розповімо про кілька останніх віршів Франка, що дійшли до нашого часу. Усі вони були написані у лютому 1916 року. Після того, вочевидь, знекрилена муза, ще не так давно така високолетна, вже не спроможна була здійнятися до вершин правдивого натхнення.  Тож саме ці твори можна вважати Франковим поетичним прощанням зі світом, з людьми, із земним життям.

Побут Івана Франка

* * *

Про обставини, серед яких народжувалися ці “правдиві Schmerzenskinder” (нім.діти страждання), написані «з уст духа», промовисто свідчать щоденникові нотатки автора, що супроводять польськомовні вірші «Сусід» та «Із театру італійської війни» (обидва датовані 19 лютого 1916 р.):

«Ніч із д[ня] 18 на 19 лютий після кількох майже неспаних ночий задля тяжких припадків моєї слабости спав я зглядно дуже спокійно й будився після досить довгих перерв свідомости лише [sic! – Б. Т.] чотири рази. Першим разом, іще не було півночи, з уст духа, мого невідступного переслідовника, що має особливий дар говорити ненастанно, а властиво верещати по змозі голосно день і ніч, а себе, хоч був чоловіком, поляком, родом із Люблина, раз у раз називає Богом («Jestem ci Bogiem i nic ci zrobić nie mogę. Nie mam cię za nic zupełnie, wszystko ci jest do niczego», – се його улюблені звороти, адресовані до мене), я почув і затямив дословно ось яке глубокоумне оповідання <…> [далі йде невелика прозова оповідка та її поетичний варіант, перевіршований польською мовою: «W Italii w środku miasts…». – Б. Т.] <…> Прокинувшися другий раз тої самої ночи вже по півночи, я був під неясним вражінєм якихось слів, що в мене зложилися ось у який польський чотировірш, мов у телеграму [поетична мініатюра «I we Włoszech I w Doberdo…». – Б. Т.]».

* * *

Проте, на щастя, останні Франкові поезії поставали не лише під впливом кошмарних сновидінь та галюцинаторних візій, а й унаслідок глибоких філософських роздумів над сенсом життя.

Прикладом цього  є поезія «Ще не пропало!» (датована 1 лютого 1916 р.):

[І]

Не раз думка гуляє

По ярах, по долинах,

Гриби в лісі збирає,

Зависа на вершинах,

Дише воздухом чистим,

Смерековим бальзамом,

Грає з сонцем огнистим

Над обваленим трамом,

Грає з мушок роями

Над потоком журливим,

П’є жадними устами

З джерела чисту воду

І вдиха прохолоду

Вдохом довгим, тужливим.

І дзвенить в душі повній

Оклик той невимовний:

«Чуй життя насолоду!

Чуй себе тут щасливим».

Але дійсність буденна,

Хоч зовсім не злиденна,

Хоч ту думку не гонить

З її раю земного,

Все-таки глухо дзвонить:

«Обійдешся й без того».

ІІ

По ріці думка бродить,

Рибку-блискавку ловить,

На кленя поглядає,

Як хвостом він майдає,

Щупака тут підслуха,

Як з-під берега жбуха

Або як шмигнуть мусить,

Шуваром поворушить,

Чи на дні — о, відміно! —

Сит лежить, як поліно.

Інший раз, як забагне,

З кореня мнюха тягне,

Тягне й в сак заганяє,

Бо інак не спіймає.

Але дійсність сувора,

Вдаремнять усе скора,

Хоч ту думку не гонить,

Слово тихеє ронить:

«Бач, безсилеє тіло

Чого ще захотіло!

Бродів мало чи много —

Обійдешся й без того».

ІІІ

Часом думка не в гори,

А на народні збори,

На засідання ради,

На розправи громади

Заблукає несміла,

Чи нема їй там діла?

А колись там тривога

Була й слів перемога,

Були оплески й брава

Й не лиха була слава;

Тепер того не стало,

Та ніщо не пропало.

На перший погляд, твір перейнятий гірким усвідомленням марнотності земних утіх і клопотів. Вірш побудовано на часовій опозиції «колись – тепер». Поет, унаслідок хвороби позбавлений фізичної можливості провадити звичне для себе приватне та громадське життя, активно працювати та відпочивати, виряджає свою думку в ті місця, де його колись невтомний дух раніше чи то заспокоювався, набирався сили, чи, навпаки, збурював людську громаду до шляхетних справ. Персоніфікована думка (типове для Франкової художнє явище уособлення абстрактних понять) гуляє по лісі, збираючи гриби, ловить рибу в ріці, вирушає на народні збори – тобто займається улюбленими, «сродними» справами самого поета, буває там, де сам він так хотів би ще хоч раз побувати… У цьому сенсі твір – це ліричний автопортрет автора, обрис граней його правдивого профілю як живої, повнокровної особистості.

Проте щоразу «дійсність сувора» накладає табу на ці прості земні радощі й турботи, забороняючи не те що «безсилому тілу» ліричного героя – ба навіть його думці вступати до «її раю земного»: «Обійдешся й без того», – двічі лунає жорстокий присуд.

Що ж, минулося?.. Sic transit?.. Omnia transit, omnia mutant (лат. усе тече, все змінюється)?..

Так, так і ще раз так. Але до цієї одвічної істини поет вносить істотну поправку, чітко сформульовану в останніх рядках твору: «Тепер того не стало, / Та ніщо не пропало», – ця Франкова поетична формула закону збереження духової енергії, зафіксована напередодні відходу у вічність, – одна з найістотніших його ліричних філософем, висновкова максима цілої його життєтворчості. Усе минає, але ніщо не минає даремно. Omnia mutandur, nihil interit (лат. усе змінюється, але ніщо не зникає) – провідний принцип античної філософії, якому форми поетичного афоризму надав Овідій у ХV книзі «Метаморфоз». Кожна зернина, що впала на родючий ґрунт, неодмінно проростає в рослину, рослина дає цвіт, цвіт дає плід – така природна й божественна водночас логіка буття. Кожна добра справа примножує суму добра, кожне щире слово примножує суму правди, кожен свіжий образ примножує суму краси. «<…> В рух мас вносить кожда душа / Частку свойого льоту», а духові вартості непроминальні.

На порозі вічності поет-мудрець, зболений, самотній і хворий, на власному гіркому досвіді остаточно збагнув фатальну скінченність людського життя, неможливість повністю зреалізувати ідеї й потенції, втілити в життя всі плани і мрії, невловність, ба навіть примарність радісної миті особистого щастя, зрештою – минущість усього сущого. Проте, всупереч усім негодам, він не втратив любові до життя, не зневірився у високих ідеалах своєї юності, гордо доніс прапор «щиролюдського» гуманізму та свідомого націоналізму до самого смерку, коли напередодні визвольних змагань 1917–1921 рр. його було покликано в інший світ.

* * *

Софія (Зоня) Юзичинська

Не індивідуальне страждання, а передчуття великих випробувань і великого майбутнього свого народу у ХХ ст. стало головним предметом його передсмертних філософсько-ліричних розважань. Про це переконливо свідчить національний заповіт-повчання«Зоні Юзичинській» (3 лютого 1916 р.). Цей твір постав як зразок альбомної лірики, оскільки Франко записав його до блокнота сестри милосердя, а разом із тим студентки-слухачки Львівського університету Софії Юзичинської, що доглядала за хворим письменником у «Приюті для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців» при Народній лічниці по вул. П. Скарги, 2 у Львові.

Та насправді ця поезія є не так ліричною присвятою конкретній адресатці, як афористичним узагальненням Франкового етичного кодексу – кодексу правди й справедливості:

Не мовчи, коли, гордо пишаючись,

Велегласно брехня гомонить,

Коли, горем чужим утішаючись,

Зависть, наче оса та, бринить,

І сичить клевета, мов гадюка в корчи, –

Не мовчи!

Говори, коли серце твоє підіймається

Нетерплячкою правди й добра,

Говори, хай слів твоїх розумних жахається

Слямазарність, бездарність стара,

Хоч би ушам глухим, до німої гори, –

Говори!

Автограф вірша “Зоні Юзичинській”. 3 лютого 1916 р.

Це справді Франків «символ віри», його profession de foi. Говорити правду «благовременно і безвременно», тільки правду і нічого, крім правди, – життєвий принцип, якому він не зраджував ніколи і який заповідав своїм нащадкам як найвищу істину. Від світання «молодечого романтизму» й до самого смерку в його серці жив «правдомовний Джеджалик». «Не мовчи!», «Говори!» – імперативи, рівно ж прості для розуміння, як і складні для виконання. Пригадаймо:

Блаженний муж, що йде на суд неправих

І там за правду голос свій підносить,

Що безтурботно в сонмищах лукавих

Заціплії сумління їх термосить.

Саме таким «блаженним мужем» був Франко; саме такими волів бачити своїх «спадкоємців в царстві духа».

* * *

Ще один «прощальний» твір Франка присвячено іншій сестрі-жалібниці – Софії (Зосі) Монджейовській-Гончар із того-таки «Приюту для хорих і виздоровців Українських Січових Стрільців», де письменник перебував з 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р.

Йдеться про вірш «Ще не близько весна…» (написано 17 лютого 1916 р.):

Ще не близько весна,

Лід ще ріки стина,

А мороз вуха й пахви щипає.

В приютян новина

Не смішна й не страшна –

Панна Зося у стрільці вступає.

Ще в затиші війна,

Але в марті вона

Розгорітися наново може.

В кухні нудно, невже до якихсь інших діл,

Тріску бомб та гармат, свисту стріл

Поривається серденько гоже?

В неї ще сім сестриць, а в приюті вона

Нібито милосердя сестрою,

Воно ще молоде,

До лиця їй буде

У стрілецькім сірім однострою.

Се ж сама ще весна!

Цвітка мов запашна,

Що зір радує самим лиш видом.

У мужеськім однострою

Жить з стрільцями сестрою

Їй не буде ні страхом, ні стидом.

Молоде та міцне,

Кріс без труду двигне,

Зручности теж їй не позичати.

Про смерть думки нема,

З иншими чи сама

Піде в розвід розставити чати.

Се ж сама ще весна!

Зітхне часом вона,

Чи сплакне в муштрі при якій хибі –

Зараз усміх засяє,

Серця всіх звеселяє.

Молодости, щастибі, щастибі!

Ольга Хоружинська:доля дружини Франка

Софія (Зося) Монджейовська-Гончар

Достоту: цей простий, художньо невигадливий, але дивовижно щирий, зворушливий вірш звучить так, ніби нині написаний. Тоді, як і тепер, в Україні тривала війна, і патріотично налаштована молодь не вагалася віддати своє життя за Батьківщину. Юнаки і дівчата брали до рук зброю, аби відстоювати національні інтереси та виборювати свободу. Серед них була і «панна Зося» ‒ Софія Монджейовська-Гончар, яка дбала про здоровʼя письменника у стрілецькому «Приюті». Те, що ця зовсім юна дівчина самохіть, з доброї волі, без примусу ставала до лав Січового Стрілецтва, промінявши легковажні сукенки на армійський однострій, до глибини душі зворушувало хворого, немічного Франка, який своїм поетичним та публіцистичним словом виховав цілу ґенерацію «Молодої України», а національно-визвольному рухові віддав найдорожче, що мав – своїх синів, Петра й Тараса, які також стали «усусусами». Прикметно, що поет трактує такий дівочий вибір без сексистських упереджень, зі симпатєю, щирою повагою та непохитною вірою в шляхетність намірів та успіх патріотичної справи.

Nota bene: і в сиві свої, присмеркові літа Франко зовсім не хворів на старечу мізантропію; він не кляв свою долю, а, доки змога, дякував Богові – «не молитвами, а своїми трудами» – за священний дар життя. Мабуть, саме тому в одному з останніх своїх віршів благословляв молодість, весну життя: «Молодости, щастибі, щастибі!».

* * *

І, мабуть, саме тому по грізних візіях воєнних жахіть до естетичної свідомості поета нарешті прийшов «Приємний вид» (8 лютого 1916 р.).

Приємний вид, коли бурхливе море

Після хуртовини втишається,

Коли після важких сльотливих хмар

Лазурем небо чистеє пишається,

Коли війна нелюдяна кривава

На мир переміняється,

І ворожнеча між двома людьми лукава

Щирою приязню устороняється.

Провідним образо- та смислотворчим чинником цього невеликого твору є мотив стишення бурі, ймовірно, запозичений із Біблії: лише в тиші і спокої чутно голос Божий, лише тоді промовляє він до людських душ, коли вони звільняються від марноти й ворожнечі. Порівняймо розгорнуту алегоричну картину богоявлення (теофанії) в старозаповітному оповіданні про з’яву Єгови пророкові Іллі з Першої книги Царів (1 Цар. 19:9–13), а також її численні відгомони у Новому Заповіті (див., зокрема: Мр. 4:35–41; Мт. 8:23–27; Лк. 8:22–25). Цей мотив також широко розгалузився у творчості Франка (від ранніх поезій «Схід сонця» та «Путь життя» до пізніших варіацій у новелі «Сойчине крило» та філософській поемі «Мойсей»).

Сьогодні, коли на східних рубежах нашої держави знову ллють свою кров новітні каменярі – оборонці нашої свободи, а найбільшою мрією кожного українця, малого й великого, є мир, ця зворушливо-проста мініатюра звучить по-особливому щемливо й пророче.

На такій ясній, погідній ноті всезагального примирення, на такому гармонійному акорді урвалася остання струна Франкової ліри.

Катастрофа породила катарсис. Страждання дарувало очищення.

Буря стишилася. І промовив голос Єгови.

Франків дух повернувся на круги своя.

Він остаточно віднайшов «божеське в людськім дусі».

* * *

Про що вони, останні твори Франкової музи?

Про любов до життя і людей. Про прості земні радощі й насолоди – грибництво, рибальство – та їхню минущість. Про швидкоплинність часу та неможливість сповільнити, затримати чи обернути навспак його стрімку бистрину. Про гірку мудрість старості і весняний чар молодості. Про правду й брехню. Про війну і мир. Власне, про пошук миру, прагнення до нього – в душі, у суспільстві, у світі.

Чи віднайшла цей мир Франкова стражденна і бунтівлива душа десь там, у засвітах?

Хтозна.

Помолімося за неї сьогодні.

Може, вона усміхнеться нам із потойбіччя.

Богдан ТИХОЛОЗ

Авторський проект Наталі і Богдана Тихолозів. ФРАНКО: НАЖИВО